З цікавістю прочитав рефлексію Альони Ярової з приводу „недитячого” письма українських дитячих письменників. На жаль, вроджений такт не дозволив авторці навести приклади на підтвердження своїх тез. Знаючи приблизно вибір сучасного дитліту українських авторів, я можу собі уявити, на які твори вона посилається. Утім у нотатці, на мою думку, відбулася певна підміна понять. Основною тезою авторки є те, що дитячі персонажі в сучасній українській літературі є неприродними й не подібними на реальних дітей, оскільки наші письменники не послуговуються „природною дитячою мовою, зі всіма її діалектизмами, сленгом, деколи нецензурними висловами”.
Щодо «літературності» мови дитячих персонажів авторка, звісно, має рацію. Розгортаємо томик „Пригоди Гекельберрі Фінна”. Читаємо: „Here’s Huck Finn, he hain’t got no family; what you going to do ’bout him?” Беремо непоганий український переклад Ірини Стешенко: „А ось у Гека Фінна немає ніякої рідні. Що з ним робити?” Де тут діалектизми і самобутність? Прекрасний адекватний переклад, але це не „Тутка-во Гек Фін, у нього сім’ї ‘ма, шо з ним робить бу’ем?” Негритянська мова, яка часто-густо зринає в тексті Марка Твена, так само передана літературно. „Say, who is you? Whar is you? Dog my cats ef I didn’ hear sumf’n. Well, I know what I’s gwyne to do: I’s gwyne to set down here and listen tell I hears it agin.” У перекладі: „Кого це тут носить? Де ж ви? Хай мені біс, якщо я вас не чув! Гаразд, ось що я зроблю: сяду на цьому самому місці й прислухатимусь, поки знову почую”. Але, не зважаючи на це, „Пригоди…” – блискучий зразок дитячої книжки і в українському тлумаченні.
Схожа ситуація і з Ноелем Чандлером Гаррісом, автором „Казок дядечка Римуса”. Мало хто знає, що казки всуціль написані покрученою мовою чорних рабів (куди там Бриниху братися!). А все тому, що в перекладах і російською, і українською все це передано мовою літературною і „правильною”, яку критикує Альона Ярова.
Селінджерові пощастило більше, Олекса Логвиненко вклав в уста Голденові Колфілду справді ненормативну мову, от каналія! Однак, разом з цим книга в українських літературних координатах перемістилася із розділу „підліткове чтиво” у розділ „для поціновувачів”. Хіба ви не помічали?
Українські дитячі письменники рідко балують читача розмовною мовою персонажів, тоді як у світовій літературі це явище поширене ще й як! Приміром, у колоніальних оповіданнях Кіплінґа на одному квадратному метрі можна зустріти і говірку індусів, і солдатський жаргон, і ірландську, і шотландську англійську. У дитячо-підлітковій книзі Кіплінґа „Сталкі та його команда”, яка незабаром вийде друком у перекладі Богдана Стасюка та Сергія Стеця, є як мінімум два види жарґону: мова місцевих фермерів, якою іноді школярі балакають для сміху, та мова учня-ірландця МакТурка. Перекладачі спробували скористатися багатством українських говірок, щоб передати ці відмінності – побачимо, що скаже публіка. Суржикова книжка про дитину, яка нещодавно зробила фурор, „Його звуть Міша” Ані Гераскіної, ніби прижилася, але теж, здається, трохи не на тій полиці.
Українська дитяча література, включно з перекладами, як правило уникала жаргону. Але навіть за цих умов такі автори, як Всеволод Нестайко, зуміли свого часу достукатися до сердець сучасної їм молоді і без жаргону, вкладаючи у вуста дітям літературну мову. Нестайківські герої не старіють, апелюючи до все нових і нових поколінь дітей. Їх можна назвати і природними, і близькими читачеві. Тож, погоджуючись загалом із тезою Альони Ярової про «літературність» мови героїв українського дитліту, хочеться одразу зазначити – самою мовою тут не відбудешся. Без цікавого сюжету, гострого конфлікту, життєвості ситуацій – як не вливайся у лексичне поле, а книга не відбудеться. Розмовляти як дитина – це ще дрібниці, спробуйте мислити як дитина.
Володимир Чернишенко – перекладач. Автор перекладів українською мовою творів Дж.Вілсон. Р.Кіплінга, Сьюзен Кулідж, Едіт Несбіт та ін.