Чи може література бути “соціальною дією”, як потрібно писати для підлітків, якою є сьогоднішня молодь та чого не вистачає сучасній літературі? На ці запитання в ексклюзивному інтерв’ю для “Казкарки” відповідає Валентин Бердт – знаний дитячий письменник та перший лауреат премії “Великий їжак”.
- Пане Валентине, вас можна привітати з нагородою “Великий їжак” за книжку “Мій друг Юрко Циркуль та інші”. Скажіть, будь ласка, з якою думкою ви писали цю книжку?
- У перерві між написанням думалося, а чи хоч хто-небудь, окрім доньки, буде це читати? Погодьтеся, більшість сучасних підлітків живуть здебільшого в іншій площині вимірів простору й часу. До реальності вони повертаються тоді, коли виникає потреба в батьківському теплі, підтримці, пораді… І я їх прекрасно розумію. Бо їм важко не спокуситися масою принад, які підштовхують, аби вони проігнорували реальне буття й з головою занурилися в ефемерність. Знаєте, все це нагадує західноєвропейську легенду про щуролова з його сопілочкою, який грою на інструменті зчарував і вивів з міста всіх дітей невідомо куди. Ось так приблизно з допомогою асоціальної реклами, низки фільмів, інтернетівської “начинки” нині й відбувається щось схоже й з нашими дітьми. Звичайно ж, не з усіма. Проте, хотілося б, щоб одвічні моральні цінності не були закинуті не третю полицю в швидкісному й комфортному потязі ХХІ століття, бо в такому випадку він зупиниться на кінцевій зупинці з назвою Катастрофа. І щоб попередити цю подію, з’явився “Великий Їжак”. Оскільки це не просто премія, а масштабний і досить таки дієвий соціальний проект. Я тішусь, що нарешті є така премія, де автор, а точніше його твір – це першопричина на шляху до мети – популяризувати хороші книжки для дітей та підлітків, відновити в більшості природну потребу в читанні.
Останнім часом ми тільки нагороджуємо та хвалимо чисельну армію авторів. На цьому, здебільшого, робота вичерпується. Ми забуваємо про тих, для кого пишемо. І слід віддати належне директору й співзасновнику премії Маріанні Кіяновській, яка відважилася на титанічну роботу.
- З кого написані Юрко та його друзі, чи мають вони прототипів?
- Це друзі мого дитинства, яких я переселив з початку 80-х минулого століття – в століття двадцять перше. А щоб вони почувалися комфортно й впевнено, перейшли на “ти” з комп’ютером, смартфоном та ін., мені допомогла донька Яна. Ми легко розуміємося в цьому плані, адже з нею в співавторстві написана повість-казка “Марципан Пломбірович”. Здійснити ось таке “переселення народів” не було складно, бо в країні дитинства з роками нічого не змінюється, окрім іграшок та назв цукерок. А тогочасні моральні питання, тобто з часів мого дитинства, як бачимо, аніскілечки не втратили актуальності. Навпаки – ще більше загострилися. Є у творі й збірні образи, абсолютно вигадані, але деталізувати не стану, нехай все буде так, як того забажає читач. Мені не довелося вигадувати безліч епізодів, бо все це справді відбувалося в часи мого школярства або ж нині.
- Якими ви бачите сучасних українських підлітків?
- Нещасними й украй замордованими школою, виснаженими недосяжними мріями, реалізація яких залежить від батьківського гаманця, а не від власних зусиль у навчанні – це якщо коротко. А взагалі, це прекрасні діти, яким потрібні не менш прекрасніші вчителі в широкому сенсі цього слова. І хочеться вірити, що хороші книжки стануть у нагоді, коли виникне потреба в моральних орієнтирах.
- “Циркуль…” приваблює насамперед своєю реалістичністю, тим, що в книжці описано актуальні проблеми нашого соціуму – алкоголізм, матеріальну безвихідь, цькування в школі, смертельну хворобу, кримінал тощо. Усі ці речі реальні діти бачать щодня не тільки на телеекранах, але часто – зовсім поруч, знають про них із власного досвіду. Чи вважаєте ви, що література для дітей може бути “соціальною дією”?
- Матеріальна безвихідь, алкоголізм та інше – це проблеми другорядні. Принаймні, я так намагався їх подати у творі. Головне – це моральний вибір персонажів, їхнє блукання в лабіринті буденного безпораддя. Згадані проблеми були, є й будуть завжди. Але річ у тім, настільки спроможні дорослі не тільки захистити від цього дітей, а й навчити їх правильному розумінню всього того, що відбувається навколо. З оповідей людей старшого покоління я знаю, що не менше гірке дитинство було в мої батьків: репресії, війна, голод, брак освіти… Але вони ж не кинулись до горілки?! Та епоха не дала суспільству такої кількості наркоманів, кілерів, ледацюг, аферистів… Навпаки, вони народжували дітей, виховували їх, працювали з ранку до ночі й були по-своєму щасливими. Бо в них була закладена здорова програма маральних, духовних, етичних цінностей. І сформована вона була не тільки з книжок, а й з оточення, побуту. Тому література для дітей є не головною “соціальною дією”. Насамперед, така відповідальність покладена на дорослих. А їм зараз так “ніколи”, так бракує часу, наче день і ніч спороджують Вавилонську вежу. І тому діти з повноцінних родин з достатком, добробутом іноді чинять такі речі… Згадаймо недавні події в сусідній Росії, коли протягом тижня в різних містах прокотилася хвиля самогубств підлітків. І це не вперше. Що це? Протест проти батьків, які не знаходять часу на спілкування, щиросердні бесіди, елементарний культпохід до театру чи на книжковий ярмарок? Тому яку б ви не написали цікаву й ефективну з точки зору виховання книжку це лише краплина в морі. Що значила б “Педагогічна поема” Макаренка без його колосальної праці?
- Проблемний роман не пишеться просто. Серйозні переживання персонажів, їхні турботи й катастрофи письменник пропускає через себе. Що відчуває автор, коли пише, скажімо, про хлопчика, змушеного збирати пляшки задля виживання в той час, як його тато лежить п’яний, а мама згасає в лікарні?
- Так, все це непросто, іноді навіть страшно. Але рушійною силою є любов до дітей. Спроба розділити навпіл нелегку, а іноді й непомірну ношу дитини ХХІ століття. Бо хочеться прокричати, що вони не самі, не покинуті напризволяще, що не всім байдужа їхня самотність, безпорадність. Пригадуєте Тичинівське: “за всіх скажу, за всіх переболію”? І я ніскілечки не перебільшую. До чого ж ми – дорослі –дожилися, якщо суспільство спокійнісінько реагує на таку ідеологію серед дорослих, як “childfree”: дослівно – вільний від дітей…
Збирання пляшок – це епізод, який пояснює, що діти прагнуть бути повноправними учасниками життя. Не повинно існувати табу, мовляв, “тобі ще рано про це думати”. І не суттєво, як дитина буде допомагати у вирішенні дорослих проблем: словом чи ділом. Головне – у підлітка має бути відчуття причетності. І п’яний батько не був би п’яним батьком, коли б у нього було достатньо часу на виховання сина, коли б відчував підтримку суспільства, а не був кинутий сам на сам з проблемами. Тому від безпорадності тягнеться до чарчини. Підсвідомий синдром страуса, що занурює голову в пісок.
- Західна підліткова проза сьогодні часто досить жорстка й відверта. Українська ж – навпаки, досі схильна ідеалізувати образ дитини/підлітка та світ навколо. Якою, на вашу думку, є правильна стратегія в письмі для дітей? Де авторові можна й треба бути жорстким, а де важливо стриматися?
- Дітям, як і дорослим, водночас потрібна й реальність без прикрас, й ідилія. Така полярність природна. Так влаштована людина. І ви досить слушно зауважили, що авторам слід відчувати міру, тобто знати, де необхідно стриматися й не поливати брудом буття, не сіяти екзистенцію, а де не передати куті меду. Це і є та гармонія художнього твору. Вразити читача (та ще підлітка!) негативом – напрочуд легко. А спробуймо його вразити ідеєю, що людина людині брат, а не вовк. Твір без позитивної ідеї, як та дірява торбина. Мало написати казочку, потрібно, щоб вона змусила задуматися, і не на мить, а на десять років.
- Чи слідкуєте ви за дитячою літературою в Україні? Що читаєте? Які видання/сайти? Яких авторів? Хто вам подобається з дитячих письменників?
- Звичайно, коли пишеш для дітей, то охоче не тільки читаєш, а вивчаєш твори колег. Охопити все й одразу важко. До того ж не всі книжки можна придбати, знайти в і-неті. Напевне, багато текстів залишаються мною не поміченими. До прикладу, минулого року в Україні видано 1 282 дитячих книжок загальним накладом 3 млн 634 тис. прим. Начебто вражає, чи не так? Кількома роками раніше, а точніше, 2008 року було видано ще більше: близько 1500 назв і понад 5 млн примірників. Тому надійним і правильним орієнтиром у світі книжкових новинок є такі сайти як “Казкарка”, “Ключ”, “Буквоїд”, “Літакцент”, “Книгобачення”, “Друг читача” та інші. Завдячуючи “Великому їжакові”, відкрив для себе цікавих авторів Сашка Дерманского, Дзвінку Матіяш, Марину Павленко. Книжковий форум у Львові подарував прекрасне знайомство з талановитим письменником Олексою Росичем. Кожен з авторів по-своєму унікальний, талановитий, а його твори цікаві. Наразі з насолодою перечитую Степана Васильченка.
- Чого, на вашу думку, не вистачає в сучасній дитячій літературі?
- Та начебто є все, окрім потужної й дієвої реклами. Без неї вся творчість дитячого письменника – це шепіт в морі ґвалту. Бракує оригінальних акцій, як от, наприклад, “Великий їжак”, що на спонсорські кошти скуповує дитячі книги й безкоштовно надсилає їх до бібліотек сіл та райцентрів.
- Над чим працюєте зараз? Чи буде це дитяча/підліткова книжка?
- Цього разу це буде повість для юнацтва: про сьогоднішніх випускників школи. Лейтмотив твору – це синдром викинутої на берег риби, який переживають більшість тих, хто однією ногою вже ступив на ниву дорослого життя.
Я дуже Вам вдячний за увагу до моїх творів. Щиро зичу авторам сайту терпіння, невичерпної енергії, нових ідей, творчих знахідок. До зустрічі!