Польська письменниця – про функції підліткової літератури, інформаційний хаос та критику сучасної освіти
Українські читачі з творчістю письменниці Йоанни Яґелло тільки-но почали знайомитися – її книжку «Кава з кардамоном», розраховану на підліткову аудиторію, цієї весни презентувало львівське видавництво «Урбіно». На батьківщині ж, у Польщі, цей підлітковий роман, а також його продовження «Шоколад із чилі», користуються неабиякою популярністю у своєї аудиторії. У книжках йдеться про 15-річню Лінку, яка намагається розплутати сімейну таємницю. Окрім детективного сюжету, історія не позбавлена важливих для підлітків тем про першу закоханість і пробудження сексуальності, проблеми з найкращою подругою, навчанням, стосунки з вітчимом і зведеним братиком, проблему вибору – куди йти вчитися далі тощо. Нещодавно Йоанна Яґелло відвідала Україну, де мала нагоду поспілкуватися зі своїми читачами. Письменниця була спеціальним гостем Міжнародного дитячого фестивалю у Львові.
«МОЛОДІЖНИХ КНИЖОК СТАЄ ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ, ПРОТЕ ЦЕ ОДНАКОВО КРАПЛИНА В МОРІ ПОТРЕБ»
– В одному з інтерв’ю ви розповіли, що на «Каву з кардамоном» Вас надихнула дочка, якій на той момент було стільки ж років, скільки Лінці в книжці. Дочка читала фентезі, і ви зрозуміли, що не вистачає книжок, які б розповідали про «тут і зараз». А яка ситуація нині? Чи вистачає в Польщі сучасних книжок для підлітків?
– Справді, однією з причин, чому я дуже хотіла написати книжку про повсякденне життя дівчат, була, на мою думку, надзвичайно мала кількість таких книжок на ринку. У часи моєї юності всі читали Малгожату Мусерович і Кристину Сесицьку (польські авторки популярних книжок для підлітків – ред.). Ці книжки й зараз видають, проте серед молоді вони менш популярні. Зате їх купуємо ми, сентиментальні матері. Моя донька уже їх не читала. Зате ковтала «Гаррі Поттера», пізніше – сагу «Сутінки» й інші романи про вампірів. Колись сказала, що радо прочитала би щось про те, що відбувається в її житті тут і тепер.
Звичайно, надихнуло мене й те, що як мама доньки такого віку, я дещо знала про життя підлітків. Я знала, які в них проблеми, і що їх цікавить. Наш дім завжди був відкритий, постійно приходили Юльчині подруги. Крім того, я й сама працювала колись шкільною вчителькою, і тому теж відчувала, що зумію про них писати і маю на це право. Може, це навіть була така собі місія… Бо хтось же повинен для них писати. А на ринку таких книжок і досі бракує. Не тому, що немає гарних молодіжних книжок – їх стає дедалі більше, проте це однаково краплина в морі потреб. У порівнянні з тим, скільки видають назв для дорослих або для дітей, молодіжну літературу й досі сприймають, немов мачуха пасербицю.
– А чи можете згадати себе у віці Лінки? Якою Ви були, що Вас цікавило, що хвилювало? Наскільки важлива для письменника, що пише для підлітків, ця пам’ять? Чому?
– У Лінчиному віці я була дуже несмілива. Надзвичайно, я би сказала. Я б точно не могла повестися так відважно, як вона, коли та прийшла до фотографа по свої знімки. Думаю, Лінка просто краще, ніж я, дає собі раду в житті. Я жила у світі книжок і свого щоденника. Коли закохалася в хлопця, то кидала йому листи під двері… І у 15-річному віці теж не надто цікавилася хлопцями у фізичному сенсі. Мені хотілося романтичного кохання. А в мене теж були подруги, які поводилися зовсім по-іншому. І ще одне – подруги були для мене дуже важливі. Важливіші, ніж хлопці. Тоді свої проблеми обговорювали з подругами, а не з батьками. Батьки жили на власній території, куди нам, молодим, не дозволено було заходити. Я добре пам’ятаю з дитинства цілковитий поділ двох світів. Може, тому мені хотілося, щоб Лінка прочинила двері в дорослий світ на якусь мить і побачила, що її мама – теж жива людина, яка переживає певні емоції й не завжди чинить добре, помиляється. Але якось намагається це виправити. Я хотіла показати, що всі ми звичайні люди – вразливі, спраглі тепла, кохання, розуміння. Не так важливо, що ми робимо – доки ми живі й маємо можливість щось змінити – усе буде добре.
– Чи потрібні в підліткових книжках хепі-енди? Щасливе завершення історії притаманне дитячій літературі, натомість підлітки перебувають на межі читацьких груп – дитячої і дорослої…
– У продовженні «Кави…» можна переконатися, що хепі-енду насправді немає. Хто читав «Каву», напевне пригадує сцену з Лінчиного дня народження. Розпал літа, усі зібралися разом, така собі ідилія… Так, зрештою, часто буває в дуже емоційних ситуаціях, коли нам здається, що все так чудово, що по-іншому бути просто не може. А коли емоції втишуються, ми опиняємося перед реальністю. Це зовсім не значить, що Лінчина історія закінчується погано – бо ж найважливіша справа вирішується. Лінка дізнається правду, знаходить те, що шукала. Досягає мети, та водночас щось втрачає, бо правда вплутує її в дуже складну ситуацію. Вона виховувалася в родині-пазлі, з вітчимом, який не буде справжнім татом, молодшим братиком, який лише напівбрат… У «Шоколаді з чилі» Лінка скаже: «Усе в мене наполовину. Тато – не-тато, напівбрат, напівсестра, та ще й хлопець поїхав до Лондона, виходить, що й тут усе наполовину…»
«ВАЖКО НЕ КРИТИКУВАТИ СИСТЕМУ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ, КОЛИ В ТЕБЕ ДОНЬКА-ПІДЛІТОК»
– Окрім іншого, у «Каві з кардамоном» відчутна критика системи середньої освіти у школі. Чи я помиляюся?
– Невже це так кидається у вічі? Може, трохи. Важко не критикувати систему, коли в тебе донька-підліток, яка ділиться вдома усіма шкільними проблемами. Вона теж дуже обдарована мистецьки, як і моя героїня. Та її пристрастю був і залишається театр, танці, спів… У школі цього не розвинеш. Школа завжди була для тих, хто мислить логічно, а не мистецьки. Школа думає лівою півкулею. А іспити всі складають однакові – і математик, і гуманітарій, і митець. Хтось, може, скаже, що я агітую за приватні навчальні заклади, саме до такого хоче вступити Лінка, бо там, принаймні в деяких, учням намагаються щось дати. Я сама працювала в різних навчальних закладах – i державних, і у приватному, тож знаю, що в останніх до учнів ставляться краще, уважніше. А школа – це не лише стреси, контрольні, іспити – це частина їхнього життя. З іншого боку, коли я критикую, це ж не значить, що я відкидаю школу й освіту взагалі. Я працюю в освітньому видавництві й не маю намірів рубати гілку, на якій сиджу… Я швидше хочу привернути увагу до того, що всі учні різні. Мені б дуже хотілося, щоб школа була місцем, куди всі радо ходять, проте часто, на жаль, це не так.
«У ЧОМУ ПОПУЛЯРНІСТЬ ФАНТАСТИКИ? НУ, ТОЧНО НЕ ТОМУ, ЩО ТАМ ІДЕТЬСЯ ПРО СЕКС ЧИ НАРКОТИКИ»
– Сьогодні говорять, що молодь не читає. Британський письменник, Мелвін Берджес, який пише книжки для підлітків про перший секс, наркотики та висвітлює інші гострі теми, говорить, що підлітки не читають, тому що для них немає відповідних книг. Тому що ті теми, які їх насправді цікавлять, їм читати не дозволяють. Це є в їхньому житті, але немає в книжках. А яка Ваша думка з цього приводу – чи сучасні книжки для підлітків відповідають запитам і потребам молоді?
– Думаю, що потреби сучасного читача дуже різноманітні. У чому популярність фантастики? Ну, точно не в тому, що там ідеться про секс чи наркотики. Навпаки, зазвичай там про це майже ніколи не йдеться. З іншого боку, пригадую неймовірну популярність книжки «Ми, діти зі станції Зоопарк» або всіх книжок Малгожати Мусерович, де такі проблеми, як сексуальність, узагалі не згадуються. Книжки втамовують цікавість і потребу переживання бурхливих емоцій, тому історію наркоманки ми читали, затамувавши дихання. Але книжки також викликають в нас різні потреби. У тому числі потребу довіри. Або, як у романах фентезі, дозволяють відпочити від реальності.
– Попри те, що подруги героїні мали стосунки тілесні, сама Лінка показана досить виваженою та моральною дівчиною. Її мало цікавлять хлопці в тілесному сенсі. Ви свідомо зробили Лінку саме такою, яка значно відрізняється від однокласниць, що були на новорічній вечірці, чи у вас є своєрідні табу на деякі теми в підлітковій літературі?
– Це неправда, що Лінку не цікавлять хлопці у фізичному сенсі! Той фотограф, про якого я згадувала, став своєрідним каталізатором тілесності, але Лінка, яка трохи попеклася при цьому, шукає чогось іншого. Вона відрізняється від своїх подружок, але вона цілком нормальна. Я помітила, що в дівчат цього віку часто виникає романтичне бачення кохання, і пристрасть в них аж ніяк не на першому місці. Дехто піддається натиску з боку оточення, а дехто – ні. Лінку шокує побачене в передноворічний вечір, проте не лише її. Я знаю багатьох дівчат її віку, які в душі залишаються дуже невинними й вразливими. Гадаю, такі дівчата впізнають себе в героїні. Не забуваймо, що її стосунки з Адріаном теж розвиваються дуже повільно. Спершу він стає для неї другом, і їй більше нічого не потрібно. Її навіть лякає те, як він на неї дивиться. Лінка не хоче кохання, принаймні, не відразу. Це нормально, що коли дівчина розчарована інтимною ситуацією (а Лінка якраз на цьому попеклася), то протягом якогось часу навіть не допускає думок про секс.
«Я ПИШУ ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ ВІДЧУВАЮ, ЩО МОЖУ КОМУСЬ СКАЗАТИ ЩОСЬ ВАЖЛИВЕ»
– У Вас є збірник казок для дітей. Але зараз Ви пишете саме для підлітків. Яка різниця у писанні для дітей і для підлітків? Яке писання Вам більш комфортне?
– Власне, то не була збірка казок, а одна казка… Розповідь про черепашку, яка одного дня зникає, бо діти перестали про неї турбуватися. Невдовзі вийде ще одна моя казка для дітей, які вчаться читати – про динозавра, який ожив. Отож я пишу для дітей, для молоді, пробую писати для дорослих. Майже закінчила детектив і збірку оповідань для дорослих, які зараз намагатимусь видати. Іще я написала книжку для школярів і власноруч її проілюструвала. Мабуть, я мала б обрати якийсь один жанр і спеціалізуватися на ньому, але щиро кажучи, не хочу. Для мене писання – це радість, я пишу лише тоді, коли відчуваю, що можу комусь сказати щось важливе. Думаю, для кожного читача я пишу з одного боку по-різному, а з іншого – однаково. По-різному через різний стиль, мову, героїв. Однаково – бо теми в будь-якому літературному жанрі, зрештою, схожі. У моєму оповіданні про черепашку є така собі сусідка, яку діти називають чаклункою. Бо вона чужа, і вони про неї нічого не знають… Хіба дорослі чинять по-іншому? В розповіді про динозавра головного героя не люблять і не помічають, бо він маленький і носить окуляри. Хіба проблема відсутності сприйняття не є однією з головних у підлітків? Любов, дружба, розуміння, пошуки власного «я» і, зрештою, родина – ось теми, які завжди залишатимуться важливими й висвітлюватимуться в літературі для будь-якої вікової групи. Просто пишуть про це по-різному. Ну, і є ще одна схожість, дуже важлива для мене. Що б я не писала, я розповідаю історію. Історія, сюжет завжди для мене дуже важливі. Байдуже, чи йдеться про книжку для п’ятирічних, чи для дорослих. Я наче кажу: «Сідай зручненько і слухай уважно. Я розкажу тобі історію. Ага, зачекай, забула налити тобі кави! Звичайно, з кардамоном».
Іванка РОМАНОВСЬКА для “Казкарки”
Фото: LUFA